У ПОШУКАХ СВОГО ПОХОДЖЕННЯ: вивчаємо історико-етнографічні регіони України

Україна надзвичайно багата у своєму розмаїтті. Із цим твердженням погодиться кожна людина, якій пощастило відчути нашу щирість і гостинність. Тому для розширення своїх знань перед подорожжю Україною варто дізнатися, які етнічні групи живуть у цій державі.

На жаль, розібратися в етнографічному районуванні України досить важко. Це пов’язано з тим, що кожен дослідник етнографії мав своє бачення стосовно поділу територій на історико-етнографічні регіони. Одні брали за відправну точку діалектичну спорідненість, другі – особливості побуту і архітектури, треті відштовхувалися від обрядовості та міфології. Також велике значення має те, в який час проводив дослідження науковець. Щоб проілюструвати все різноманіття наукових версій в цій царині, наведемо кілька варіантів карт історико-етнографічного районування України.

 

Карта поділу, яку варто брати за основу

Але все ж таки більш-менш достовірний розподіл нашої держави на етнографічні регіони можливий. Найкраще взяти за основу карту, яка знаходиться в Музеї народного побуту та архітектури в Пирогові, що під Києвом. Ця карта досить точна і розроблена на базі двох принципів. За першим принципом на карту наносилися регіони, де проживали певні етнічні групи. За другим принципом територію розподіляли по мірі її заселення переселенцями з інших регіонів і навіть країн.

Відповідно до цієї карти, всю територію України можна розподілити на Наддніпрянщину, Полтавщину, Слобожанщину, Полісся, Поділля, Карпати, Південь України. В свою чергу Полісся ділиться на східне, центральне та західне, а Карпати мають у своєму складі Прикарпаття, Гуцульщину, Буковину, Бойківщину, Закарпаття та Лемківщину.

Якщо внести в цю карту невеликі корективи і виокремити Бессарабію, яка знаходиться на частині Чернівецької і Одеської областей, Галичину, Волинь, ми будемо мати достатньо чіткий і достовірний поділ України на етнографічні регіони. Кожен із них унікальний і має свої особливі, притаманні лише йому риси.

 

Основа українського етносу та сучасного українського правопису

НАДДНІПРЯНЩИНА – це край, який розкинувся по обох берегах Дніпра навколо Києва. До складу Наддніпрянщини входить Київщина, частина Житомирської і Черкаської областей. Археологічні розкопки доводять, що ці території з давніх часів були заселені людьми. Цьому сприяли хороші природні умови для землеробства і тваринництва, а також наявність природного захисту від ворогів у вигляді річки Дніпро та його приток.

У часи Київської Русі ці землі були вотчиною київських князів, а тому розвивались і заселювались більш інтенсивно. Пізніше частина Наддніпрянщини перейшла до Переяславського князівства. Завдяки вдалому місцезнаходженню і невеликому впливу інших культур на цій території до початку 20-х років ХХ ст. сформувалась унікальна етнічна група українців, яка стала ядром українського етносу, а мова Наддніпрянщини та Полтавщини стала основою для сучасного українського правопису.

Лівобережна Наддніпрянщина XVII - поч. XX ст. Експозиція Національного музею народної архітектури та побуту України.

Парубок і дівчина у зразковому одязі, Наддніпрянщина.

 

 

Експозиція інтер’єру у Музеї побуту та архітектури Середньої Наддніпрянщини.

 

Етнос, сформований слов’янами

ПОЛТАВЩИНА з точки зору етнографії входить до Наддніпрянщини, але в процесі історичного розвитку на цих землях виникла своєрідна побутова, архітектурна та мовна культура, яка хоч і схожа на наддніпрянську, та має свої особливості. З часів палеоліту ці землі були густо заселені людьми.

Слов’яни на цих землях з’явилися після скіфів і зуміли там закріпитися. В подальшому саме осілі слов’яни формували етнос, який проживав у Полтавщині.

Звісно, у ранньому середньовіччі ці племена зазнали впливу великого переселення народів, але вже до початку формування Київської Русі цю територію густо заселяли слов’янські племена сіверян, полян та невелика кількість кочівників. З утворенням Київської Русі і зміцненням державних інститутів влади ці народи все частіше ідентифікували себе, як русини, а пізніше – як українці.

Картина «Полтавщина» Петра Левченка.

Одяг заміжніх жінок Полтавщини кінця ХIX - початку XX століття.

 

Експозиція у Полтавському краєзнавчому музеї.

 

Основні території українського козацтва

СЛОБОЖАНЩИНА або Слобідська Україна знаходиться на території Харківської, Черкаської, частині Луганської та Донецької областей. До середини XVII ст. це були вільні території, які поступово почали заселяти українські козаки після невдалих повстань проти гніту польської шляхти.

З часом потік переселенців тільки зростав, і московське царство всіляко підтримувало розбудову слобод, надаючи дозволи на заселення, поставляючи припаси і продовольство. Цими діями цар забезпечував безпеку кордонів на півдні і зупиняв потік утікачів-кріпаків із центральних регіонів Росії на Дон.

Згодом на Слобожанщині ввели військово-адміністративний поділ на полки. Переважна більшість переселенців Слобожанщини були україномовними козаками або їх нащадками. У результаті в слободах виникла етнічна спільнота, яка мала військово-адміністративний устрій і звичаї, притаманні Запорізькій Січі.

Ужитковий побут українців Слобожанщини XIX ст. Музей А. С. Макаренка у Білопіллі.

 

Колиска східнослов’янських народів

ПОЛІССЯ прийнято вважати колискою східнослов’янських народів. Воно займає територію, яка знаходиться на обох берегах Дніпра. Східним кордоном вважається річка Десна. На заході межує із Польщею, північною межею є кордон із Білоруссю.

Назва Полісся – це праслов’янська назва лісу біля болота. Оскільки відповідники з подібним звучанням і змістом є у литовській та латвійській мовах, дослідники не безпідставно вважають, що балтські і слов’янські племена тісно контактували.

У наш час Полісся є об’єктом вивчення етнографів. Важкодоступна місцевість не надто приваблювала загарбників, тому жителі Полісся в своїх міфах, обрядовості і віруваннях зберегли унікальні відомості про своїх предків, а заодно і предків всього східного слов’янства.

 

Кінець XIX – поч. XX ст. Житловий комплекс, с. Сварицевичі колишнього Рівненського повіту Волинської губернії, тепер Дубровицького району Рівненської області.

Народний костюм Полісся. Волинська область, Любомльський район, с Світязь. Стрій поч. ХХ ст.

У поліській хаті XIX ст. Національний музей народної архітектури та побуту України.

 

Етнічна група зі своєю особливою мовою, звичаями та побутом

ПОДІЛЛЯ – історико-етнографічний регіон, який захоплює своїми територіями Вінницьку, Хмельницьку і частково Тернопільську, Одеську, Черкаську та Київську області. Завдяки розташуванню на торгових і кочових шляхах ці землі здавна були густо заселені. Тут проживали племена, які представляли трипільську, черняхівську, комарівську культури, і це далеко не повний список. У наступні століття ця територія знаходилася під владою сарматів, гунів, аварів, булгарів, хазарів.

Приблизно в VI ст. ці землі набирають ознак князівства, яке утворило плем’я уличів. Згодом ці землі перейшли у вотчинну Святослава Ігоровича і його нащадків. У літописах ця область згадується, як Болохівська земля.

Назва Поділля з’явилась у XIV ст., коли утворилося Подільське князівство на чолі з князями Коріятовичами. Але воно проіснувало недовго і згодом потрапило до складу Речі Посполитої, а потім під владу Австро-Угорської імперії.

Стосовно етнічного складу населення важко зробити однозначний висновок: на основі слов’янських племен тиверців і уличів на цій території сформувалась окрема етнічна група зі своєю особливою мовою, звичаями та побутом.

Експозиція Поділля. Хата-шкальня (шинок), середина XIX ст. Національний музей народної архітектури та побуту України.

Традиційний костюм українців східного Поділля XIX-XX ст.

Реконструкція інтер'єру подільської сільської хати XIX ст. Вінницький обласний краєзнавчий музей.

 

Етноси в межах Карпат

КАРПАТИ, як назва етнографічного регіону, майже не вживається. Як правило, використовують назву конкретного етносу, який мають на увазі, або ж географічну назву місцевості.

ПРИКАРПАТТЯ займає території Львівської та Івано-Франківської області. Ще з середньовічних часів тут проживали слов’янські племена тиверців та білих хорватів. Згодом ці землі приєднав до Галицько-Волинського князівства сам Данило Галицький. Після занепаду князівства ці землі були розподілені між Польщею та Австро-Угорщиною.

Традиційний інтер’єр та національний одяг Прикарпаття. Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття поблизу селища Крилос.

Церква всіх Святих. Музей народної архітектури та побуту Прикарпаття.

Традиційний одяг прикарпатців. Івано-Франківський краєзнавчий музей.

ЗАКАРПАТТЯ територіально збігається із Закарпатською областю. В середньовіччі ці землі були під владою Болгарського царства та Київської Русі. З ХІ ст. Закарпаття переходить під юрисдикцію Угорщини, а пізніше – Австро-Угорської імперії. За етнічним походженням населення дуже строкате, це пов’язано із тим, що дана територія межує з Угорщиною, Румунією, Словаччиною. Разом із корінним населенням національні меншини створюють особливий місцевий колорит.

 

Закарпатський музей народної архітектури та побуту.

Традиційне народне вбрання Закарпаття XVIII-XIX ст.

БУКОВИНА знаходиться між річками Прут та Сірет. Центром цих земель є місто Чернівці. В результаті історичних подій у різні роки була під владою Київської Русі, Молдовської держави, Австро-Угорщини, Румунії. Кожна із цих держав залишили свій відбиток у культурі цього краю.

Чернівецький обласний державний музей народної архітектури та побуту.

Традиційне буковинське вбрання. Майстерня «Треті півні».

Інтер’єр приміщення та побут буковинців XIX-XX ст. Чернівецький обласний державний музей народної архітектури та побуту.

ГУЦУЛЬЩИНА являє собою етнос гірських жителів, які за століття життя в горах зуміли створити унікальну культуру з особливою архітектурою, діалектом та віруванням. Слід відзначити, що урбаністичні процеси мало торкнулися цих земель, і вони представляють значний інтерес для дослідників.

 

Житловий комплекс. Присілок с. Космач, тепер Косівського району. Художник Зінаїда Васіна.

 

Інтер’єр житла XIX - поч. XX ст. Рахівський район Закарпатської області.

Інсценізація традиційного гуцульського весілля.

ЛЕМКІВЩИНА – це територія в Закарпатській області, на якій компактно проживає колись доволі чисельна етнічна група, яка збереглася тільки в Україні. На землях Польської Лемківщини етнос не зберігся через агресивну переселенську політику польської влади у післявоєнний період.

Житловий комплекс XIX – поч. XX ст. Тепер с. Вишка Великоберезнянського району Закарпатської області.

Лемки. Вацлав Боратинський.

Хата-музей «Лемківська садиба», с. Зарічеве Перечинського району Закарпатської області.

БОЙКІВЩИНА – край, де проживають бойки, від яких і походить назва територій. Бойки проживають в Івано-Франківській, Львівській та Закарпатській областях. Населення походить від нащадків білих сербів, тобто етнічних сербів, які не прийняли християнства.

Бойківська хата, с. Лавочне Львівської області.

 

Галичина та Волинь – унікальні історичні етноси

ГАЛИЧИНА – це історичні землі, на яких в середньовіччі було засноване Галицько-Волинське князівство з центром у місті Галич. Саме від назви головного міста і походить назва краю. Після втрати державності ця територія входила в Королівство Польське, Річ Посполиту, монархію Габсбургів, Австро-Угорщину. Географічно Галичина знаходиться в Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській області.

 

 

 

 

 

Жінка у святковому вбранні: сорочці, кабаті, "бавниці", хустці, поясі. МНАПЛ

Дівчина у святковому вбранні: сорочці, безрукавці, спідниці, фартуху, намисті. МНАПЛ

 Галицька сім’я, 1917 рік. Фотографія зроблена солдатом із Бельгійського бронедивізіону, який в 1915-1918 рр. воював на території України.

Церква св. Миколая Чудотворця 1763 року. Музей народної архітектури та побуту у Львові ім. Климентія Шептицького.

ВОЛИНЬ займає Волинську, Рівненську, а також частини Тернопільської, Житомирської, Хмельницької областей. Корінне населення походить від слов’янських племен волинян, бужан та дулібів. Після розпаду Галицько-Волинського князівства, ця земля переходить у володіння до литовських князів, а потім до Речі Посполитої, Російської Імперії, УНР, Польської Республіки.

Панорама Луцька зі Святої гірки, тепер вулиця Гаврилюка. З восьмитомника про Волинь  «Памятники русской старины в западных губерниях», 1868-1885 років.

Волинський автентичний жіночий стрій.

 

Бессарабія та Південна Україна – найбільш змішані етноси

БЕССАРАБІЯ на територіях Чернівецької та Одеської області населена етнічними українцями. В середньовіччі на цих землях закріпилося слов’янське плем’я уличів, а в подальші епохи населення підпадало під вплив держав-завойовників, які намагались встановити тут своє панування. Серед них були Молдавське князівство, Російська імперія, Королівство Румунія.

ПІВДЕННА УКРАЇНА включає в себе півострів Крим, а також Миколаївську, Одеську, Херсонську, Запорізьку області. Ця територія – степова зона, на якій проживала велика кількість кочовиків. Крим в свій час заселили татари, утворивши Кримське ханство. Потім півострів, як і вся Південна Україна, перейшов під владу Російської імперії.

Житловий комплекс, с. Кіндійка колишнього Херсонського повіту Херсонської губернії, тепер смт Антонівка Дніпровського району м. Херсона.

Інтер’єр житла, с. Петриківка колишнього Новомосковського повіту Катеринославської губернії, тепер Петриківського району Дніпропетровської області.

Інтер’єр житла кримських татар.

Експозиція «Південь України». Національний музей народної архітектури та побуту України.

Весільний обряд села Загнітків на Одещині. Музей Івана Гончара.

 

Ця коротка інформація не дасть ґрунтовних знань про історію та етнографію України, проте допоможе зорієнтуватись у непростому етнографічному районуванні українських земель. Для того, щоб збагнути справжній дух і характер жителів України, потрібно багато подорожувати, відвідувати музеї і звісно ж спілкуватися з людьми.

На думку багатьох науковців, урбанізація знищила етнографічні особливості багатьох регіонів, але насправді цей процес лише поміняв побут та умови проживання етносів. Справжній характер, творчість та вірування завжди будуть залишатися з народом і нікуди не зникнуть.